Tanja Maljartschuk
Rede zur Theodor Kramer Preisverleihung
(zur Übersetzung von Ganna Gnedkova der auf Deutsch vorgetragenen Rede: Таня Малярчук: Промова на церемонії вручення Премії імені Теодора Крамера)
Meine sehr geehrten Damen und Herren, liebe Theodor Kramer Gesellschaft, liebe und von mir sehr geschätzte Laudatorin Annemarie Türk und alle, die heute zur Vergabe des Theodor Kramer Preises für das Schreiben im Widerstand und im Exil nach Niederhollabrunn gekommen sind, es ist mir eine große Ehre, diese Auszeichnung entgegenzunehmen, ich möchte mich dafür bedanken und Ihnen, liebe Anwesende, ein paar Worte mitgeben, die mir einfallen, wenn ich an Widerstand und Exil denke. Mögen die Zeilen von Theodor Kramer, dessen Schicksal sich kein anderer Dichter der Welt wünscht und trotzdem immer wieder hat, mich in meinem Vorhaben begleiten:
„…Wir tun unser Tagwerk, die Heimat ist weit,
das Heut’ zehrt uns aus und wir haben nicht Zeit.“
Das Gedicht Wir haben nicht Zeit stammt aus einem schmalen Heft Verbannt aus Österreich, das 1943 in London herausgegeben wurde. Noch vor zwei Tagen las ich darin in der Nationalbibliothek in Wien, habe beim Umblättern das vergilbte Papier gerochen und dachte, dass ich bisher großes Glück hatte, über das Exil Romane geschrieben zu haben, aber selbst nie im Exil leben musste. 2011 kam ich nach Österreich, und es war keine Flucht, Verbannung oder politische Emigration, sondern eine Folge der Liebe zu einem anderen Menschen und die Leichtigkeit, der sich ein neugieriger Geist manchmal hingibt. Erst in Österreich habe ich eine Ahnung bekommen, was es wirklich bedeutet, im Exil zu enden. Denn ausgerechnet hier habe ich die traurigen Geschichten vieler meiner Landsleute erforscht und durchlebt, all jener Intellektuellen, die vor hundert Jahren gezwungen waren, die Ukraine zu verlassen und in Sicherheit zu flüchten. Zuhause blieben ihre Namen weitgehend vergessen, ihre Gedanken und Ideen wurden zu keiner Tradition, ihre Einsamkeit fand nie einen Trost. Auf dem Misthaufen Europas wühlen wir wie Würmer, so schrieb ein ukrainischer Exilant, der Dichter Oleksandr Oles’ in Wien, während sein Land in die Sowjetunion eingegliedert wurde. Seine Knochen sind erst vor ein paar Jahren vom Prager Friedhof nach Kyjiw zurückgekehrt. Die Knochen der vielen anderen verschluckt die Erde und die Zeit spurlos, und es kam mir manchmal vor, dass ich die Einzige im ganzen Universum bin, die manche ihrer Namen auf einem Zettel geschrieben und laut ausgesprochen hat, um sie vor dem endgültigen Verschwinden zu retten.
Ohne groß nachzudenken, warum mich das Thema des Exils so reizte, widmete ich mehrere Jahre einem Roman, wo die prominenten und weniger prominenten ukrainischen Flüchtlinge vorkommen: Wjatscheslaw Lypynskyj, ein Historiker, Theoretiker der Idee der politischen Nation, der Hühner in der Nähe von Graz züchtete; Jewhen Tschykalenko, ein Mäzen und Gründer der ersten ukrainischen Zeitung, der, um nicht zu verhungern, in Baden bei Wien seinen Pelzmantel verkaufte; Viktor Pisnjatschewskyj, ein begabter Journalist, der, mit einer einzigen Tasche geflüchtet, durch Wien lief und behauptete, von Bolschewiken gejagt zu werden.
Schließlich wurde dieser Roman zu einer Hommage an die Entwurzelung und Verzweiflung, die eine Welle an Gewalt nach der anderen in der Ukraine hinterließ. Er erschien 2016 in der Ukraine und zwei Jahre später im deutschsprachigen Raum. Somit erhoffte ich, ein Menschenprodukt der totalitären Regime, eine Verflechtung aus Angst, vererbten Traumata und ultimativem Befreiungswillen, mich von der Vergangenheit wie bei einem Teufel freizukaufen, um weiter gehen zu können, denn, wie einer einmal zurecht sagte, die Zukunft gibt es nie gratis.
Kraft dafür hatte ich genug. Ich zähle mich zu der ersten Generation von UkrainerInnen, die in noch ziemlich schwierigen und von Gewalt geprägten und doch FREIEN Verhältnissen aufgewachsen sind. Mein Land, selbst noch so jung und auf dem Weg aus einer Diktatur, hat mich weder geschont noch besonders unterstützt, aber es gab mir die Möglichkeit, herauszuschmecken, was Freiheit ist und was sie nicht ist, dass es sich lohnt, sich für die Freiheit einzusetzen. Mein Land lehrte mich auch, dass der Weg zu einem Massengrab, es gibt in der Ukraine viele davon, kurz ist, und es ist viel zu spät mit dem Kampf anzufangen, wenn das Auto mit den Opfern auf einer Forststraße im dunklen Wald abbiegt. Der Kampf um die Freiheit findet viel früher statt, eigentlich hört er nie auf. Und es ist das Recht aller Menschen, wenn nicht ihre Pflicht, sich um die eigene Freiheit und die von den nächsten und den übernächsten tagtäglich zu kümmern.
Da Freiheit kein Zustand ist, den man erreichen kann, sondern ein globaler Prozess, der viele Jahrtausende dauert, ziehe ich das Wort Befreiung der Freiheit vor. Freiheit klingt utopisch für mich und somit leicht zu missbrauchen; keiner, der Freiheit verspricht, weiß, was das wirklich heißt. Viele, die in Freiheit geboren wurden, verstehen nicht, dass sie nicht selbstverständlich ist. Befreiung dagegen betrifft konkrete Schicksale und konkretes Leid, man hört die Schreie der Gedemütigten und Unterdrückten durch alle Gitter und Mauern hindurch. Während die Rechtsradikalen in Westeuropa den Verlust der Freiheit beklagen, um die Demokratie als solche in Frage zu stellen, sterben ganz konkrete Menschen an ganz konkreten Orten für die Befreiung ihrer Familien und Gemeinschaften im Kampf gegen Autoritarismus und Patriarchat. Die Befreiung ist das, wonach die Unterdrückten streben. Über die Freiheit sprechen oft jene, die sie uns wegnehmen wollen.
Wer läutet da draußen an der Tür? So sehr wünschte ich mir, dass keine andere Dichterin oder Dichter der Welt ein solches Gedicht mehr schreiben müsste, wie einst Theodor Kramer. Ich bin froh, dass du schon tot bist, Vater, dass du starbst, bevor die Horde kam. Bitte nicht. Denn das wäre keine Poesie, sondern ein weiterer Beleg für ein Verbrechen, das wir, ich und Sie, zu schwach zu verhindern gewesen wären. Und doch geschieht dieses Verbrechen gerade jetzt, in diesem Moment, aufs Neue, und ohne, dass wir es wissen, schreiben unbekannte Theodor Kramers, die unglücklichen Dichter ihrer unglücklichen Länder, furchtbare Gedichte, und ihre Übersetzer ins Deutsche sind vielleicht noch gar nicht geboren.
Für eine Autorin ist es bitter festzustellen, dass die Literatur viel mehr und immer schon als Zeuge des Furchtbaren diente, und so selten, fast nie, als ein Lichtfaden des Guten, wie man insgeheim hoffte, zumindest des Besseren, noch bevor es zu spät ist.
Seit Februar letzten Jahres, als Russland seinen brutalen, offenen und veralteten imperialen Krieg gegen die Ukraine begonnen hatte, wurde es für die Literatur wieder zu spät. Zwar läuft für viele Autorinnen und Autoren in verschiedenen Ecken Europas wie gewohnt alles weiter, nicht aber für die aus und in der Ukraine. Unsere Bücher schweigen, unsere Romane bleiben ungeschrieben, unsere Essays und Reportagen sind so endlos tragisch, dass man sie kaum bis zum Ende aushalten kann.
Für mich besteht das Leben seit 18 Monaten aus Trauer und Reisen. Zwischen den endlosen Vorträgen und den manchmal äußerst erbitterten Diskussionen mit dem deutschen Pazifismus, der vom russischen Geld verführten österreichischen Loyalität und schweizerischen Neutralität, hatte ich genug Zeit, meinen gewählten Beruf immer und immer wieder zu bereuen. Selbst ein Clown hätte bessere Chancen, diesen Krieg zu beeinflussen, als eine Schriftstellerin, denn ein Clown könnte einen Tyrannen zum Lachen bringen, und zwar so lange, bis dieser vor Anstrengung wie ein roter Luftballon platzt.
Ich hingegen klammere mich an die Worte und Werte, die früher von Bedeutung waren, und weiß selbst immer weniger zu sagen oder schreiben.
Meine Freunde sterben, meine Freundinnen werden Witwen oder sie verlieren ihre Söhne, die Raketen mit Hyperschallgeschwindigkeit rasen über die ukrainischen Städte und töten Zivilisten drei bis sieben Minuten nach dem Start. Kann diese Erfahrung der Vernichtung überhaupt beschrieben werden?
Am liebsten würde ich mich verstecken und verstummen. Zerfetzt von Schuldgefühlen und immer lauter werdenden Gedanken, zu wenig gemacht zu haben, würde ich mich gerne endlich der Verzweiflung ergeben, dem Freund des Armen, wie es bei Theodor Kramer im Gedicht Lob der Verzweiflung so treffend hieß, dem letzten Rest vom Rest, der durch und in das Nichts führt. Oder vielleicht heißt Widerstand in meinem Fall, genau dieser Verzweiflung zu widerstehen, sie zu bewältigen, nur das?
Heute bin ich für das Schreiben im Widerstand ausgezeichnet. Ich bedanke mich herzlich dafür, aber nicht, weil ich denke, den Preis verdient zu haben, sondern weil damit all meine Widerstandslehrerinnen und Lehrer, ukrainische Autorinnen und Autoren ausgezeichnet werden. Artem Chapeye, Artem Tschech, Mychajlo Brynych, Ilarion Pawliuk, Taras Antypowytsch, Dmytro Lasutkin, Maksym Krywtsov, Artem Polezhaka, Artur Dron’, Wladyslaw Iwtschenko, Jaryna Tschornohus — Dies sind die Namen von SchriftstellerInnen allein aus meinem persönlichen Bekanntenkreis, die heute in der ukrainischen Armee kämpfen, viel mehr kenne ich nicht. Die anderen versorgen die Front, sie kaufen Drohnen und schmuggeln Autos, sie dokumentieren Verbrechen, sie durchqueren die Ukraine und sprechen mit Opfern, sie geben nicht auf, sie lächeln, wenn man sie in Kyjiw besucht, und bitten um Erlaubnis für eine Umarmung.
Diese Frage: Darf ich dich umarmen? - habe ich, gerade aus der Ukraine zurückgekehrt - am häufigsten gehört. Dutzende Male wurde ich umarmt, mit und ohne Erlaubnis, und ich fühlte mich dabei, in Verbindung mit der ukrainischen Luftabwehr, am besten geschützt. Noch habe ich bei einem Luftalarm in der Kyjiwer U-Bahn gratis einen Klappstuhl bekommen und bin 40 Minuten sehr gemütlich darauf gesessen. Noch habe ich die endlosen Friedhöfe gesehen, wo statt Bäume und Blumen Nationalfahnen auf die frischen Gräber gepflanzt wurden. Die Fahnen flatterten im Wind, die Sonne schien sehr grell und eine junge Frau weinte vor einem der Gräber. Ich schämte mich, sie anzusehen, sie hörte bald auf.
Ich wünschte mir, sagte eine bekannte Kyjiwer Journalistin, die nach dem Angriff die Hauptstadt nie verlassen hat, dass die Westler nach Kyjiw kommen würden, um wenigstens das Pfeifen einer sich nähernden Rakete einmal gehört zu haben. Diese Erfahrung, ihrer Meinung nach, hätte in der Wahrnehmung des Westens viel verändern können.
Eine andere befreundete Autorin meinte, es gehört sich nicht, am Abend viel zu viel Alkohol zu trinken. Treffe sie die Rakete, wäre es unangenehm, völlig betrunken vor Gott zu erscheinen.
Sie scherzen, sie bleiben, sie leben, sie widerstehen.
SIE sind die wahren Preisträger dieses Abends, ich werde einen Weg finden, ihnen das zu mitteilen.
Und dem heutigen Publikum danke ich für die Möglichkeit, mich zu äußern, danke für das Zuhören, für die Unterstützung und die Solidarität, danke für den Widerstand, den Sie gegen die Gewalt aller Art leisten, und vor allem dafür, dass Sie die Erinnerung an Theodor Kramer und seine Geschichte wach halten. Als Warnung, als Ausdruck der Gerechtigkeit, als ein Vermächtnis an die Zukunft und als ein Kunstwerk. Ich lese zum Abschluss meine Übersetzung eines seiner wichtigsten und schrecklichsten Gedichte, die viele hier sehr wahrscheinlich auswendig können. Nun zum ersten Mal auf Ukrainisch:
Хто дзвонить у двері?
Хто дзвонить у двері ще до світанку?
Кохана, я гляну. Хлопчина заніс молока нам у дзбанку.
Хто дзвонить у двері? Сину, ти спи.
Якийсь чоловік у сусідів питав, звідки і хто ми.
Хто дзвонить у двері? Набирай у ванну води
і купайся спокійно. Нам знову нічого — поштар заходив.
Хто дзвонить у двері? Провітрюй постелі.
Консьєрж повідомив, що першого маєм звільнити оселю.
Хто дзвонить у двері?
Люба, збери мені речі й не мийся сльозами,
Так гарно цвітуть мушкательки… Це вже за нами.
***
Таня Малярчук
Промова на церемонії вручення Премії імені Теодора Крамера
Шановні пані та панове, шановне Товариство імені Теодора Крамера, шановна і дуже цінована мною лауреатка Аннемарі Тюрк і всі, хто приїхав сьогодні до Нідерголлабрунну на вручення Премії імені Теодора Крамера за письмо опору та вигнання,
для мене велика честь отримати цю нагороду, я хотіла б подякувати вам за неї і сказати вам, дорогі гості, кілька слів, які спадають мені на думку, коли я думаю про опір і вигнання. Нехай рядки Теодора Крамера, долю якого жоден поет у світі собі не побажає, але змушений раз у раз повторювати, супроводжують мене в моїй роботі:
«... Гаруєм щодня, далеко наш дім,
спливає наш час, і ми разом з ним»
Вірш «Спливає наш час» узятий із тоненької книжечки «Вигнані з Австрії», яка вийшла друком у Лондоні в 1943 році. Лише два дні тому я перечитувала її в Національній бібліотеці у Відні, відчуваючи запах пожовклого паперу, торкалася пальцями сторінок і думала про те, що мені досі дуже щастило писати романи про вигнання, в якому я сама ніколи не жила. Я приїхала до Австрії у 2011 році, але не через втеча, вигнання чи політичну еміграцію, а на поклик любові до іншої людини та легкості, якій іноді піддається більш допитливий розум. Лише в Австрії я зрозуміла, що насправді означає опинитися у вигнанні. Адже саме тут я дослідила і пережила сумні історії багатьох моїх співвітчизників, усіх тих інтелектуалів, які сто років тому мусили покинути Україну й втекти до безпечного місця. Вдома їхні імена залишилися майже забутими, їхні думки та ідеї так і не стали традицією, їхня самотність так і не знайшла розради. «На гноїщах Європи ми, як черви, в’ємось або без руху лежимо», — писав український поет Олександр Олесь із віденського вигнання, коли його країну загарбав Радянський Союз. Його кістки повернули до Києва з празького цвинтаря лише кілька років тому. Кістки багатьох інших безслідно поглинули земля і час, і іноді я видавалася собі єдиною в усьому всесвіті людиною, яка написала деякі з їхніх імен на аркуші паперу і вимовила їх уголос, щоб врятувати від зникнення назавжди.
Не замислюючись над тим, чому мене так приваблює тема вигнання, я присвятила кілька років написанню роману про відомих і менш відомих українських біженців: В’ячеслав Липинський, історик, теоретик ідеї політичної нації, який розводив курей під Грацом; Євген Чикаленко, меценат і засновник першої української газети, який, щоб не померти з голоду, продав свою хутряну шубу в Бадені під Віднем; Віктор Піснячевський, талановитий журналіст, який втік з однією сумкою і метався Віднем, стверджуючи, що на нього полюють більшовики.
Зрештою, цей роман став даниною пам’яті вирваності з корінням і відчаю, який залишали по собі в Україні одна хвиля насильства за іншою. Він був опублікований в Україні у 2016 році, а двома роками пізніше — у німецькомовних країнах. Так я, людина-продукт тоталітарних режимів, переплетення страху, успадкованих травм і непереборного прагнення до звільнення, сподівалася відкупитися від минулого, як від диявола, щоб мати змогу рухатися далі, бо, як хтось колись слушно сказав, майбутнє ніколи не дається задарма.
Сил мені не бракувало. Я зараховую себе до першого покоління українців, які виросли в досить складних і жорстоких, але ВІЛЬНИХ умовах. Моя країна, сама ще така молода і на шляху виходу з диктатури, не жаліла мене і не надавала особливої підтримки, але вона дала мені можливість відчути, що таке воля, а що ні, і що за волю варто боротися. Моя країна також навчила мене, що дорога до братської могили, яких в Україні багато, коротка, і починати боротьбу вже пізно, коли машина з жертвами звертає на лісову дорогу в темному лісі. Боротьба за свободу починається набагато раніше, фактично вона ніколи не закінчується. І це право всіх людей, якщо не їхній обов’язок, — боротися за власну свободу, свободу кожного наступного покоління, щодня.
Оскільки воля — це не стан, якого можна досягти, а глобальний процес, який триває багато тисячоліть, я віддаю перевагу слову «визволення», а не «воля». Воля для мене звучить утопічно, а тому нею легко зловживати; жоден із тих, хто обіцяє свободу, не знає, що вона насправді означає. Багато з тих, хто народився у волі, не розуміють, що її не можна сприймати як належне. Визволення, з іншого боку, стосується конкретних доль і конкретних страждань; ви можете почути крики принижених і пригноблених крізь усі ґрати і стіни. У той час як праворадикали в Західній Європі нарікають на втрату свободи, щоб поставити під сумнів демократію як таку, цілком конкретні люди в цілком конкретних місцях гинуть за визволення своїх родин і громад у боротьбі проти авторитаризму і патріархату. Визволення — це те, чого прагнуть пригноблені. Про волю часто говорять ті, хто хоче її у нас забрати.
«Хто дзвонить у двері?». Я прагну, щоб жодному поетові в світі не довелося написати такого вірша, як колись Теодору Крамеру. «Добре, що ти вже помер, тату, що ти помер до того, як прийшла орда». Будь ласка, ні. Бо це була б не поезія, а ще одне свідчення злочину, якому ми, я і Ви, виявилися безсилі запобігти. І все ж цей злочин відбувається саме зараз, у цю мить, зненацька, і невідомі нам Теодори Крамери, нещасні поети своїх нещасних країн, пишуть жахливі вірші, а їхні перекладачі німецькою мовою, можливо, ще навіть не народилися на світ.
Для авторки гірко усвідомлювати, що література завжди слугувала радше свідком жахливого, і так рідко, майже ніколи — ниточкою світла для чогось доброго, як потай сподівалися, принаймні добрішого, поки не стало запізно.
З лютого минулого року, коли Росія розпочала свою жорстоку, відкриту і застарілу імперську війну проти України, для літератури знову стало запізно. Для багатьох авторів у різних куточках Європи все йде як завжди, але не для тих, хто з України і в Україні. Наші книги мовчать, наші романи залишаються недописаними, наші есеї та репортажі настільки нескінченно трагічні, що їх навряд чи можна витримати до кінця.
Для мене останні 18 місяців життя складається з жалоби та подорожей. Між нескінченними лекціями та іноді надзвичайно гострими дискусіями з німецьким пацифізмом, австрійською лояльністю, спокушеною російськими грошима, та швейцарським нейтралітетом у мене було достатньо часу, щоб знову і знову шкодувати про обрану професію. Навіть клоун мав би більше шансів вплинути на цю війну, ніж письменник, тому що клоун може розсмішити тирана, поки той не лусне, як червона повітряна кулька від напруги.
Я ж чіпляюся за слова і цінності, які раніше мали значення, і все менше знаю, що мені казати або писати.
Мої друзі гинуть, мої подруги стають вдовами або втрачають синів, гіперзвукові ракети проносяться над українськими містами і вбивають мирних жителів через три-сім хвилин після запуску. Чи можливо взагалі описати цей досвід знищення?
Я вважаю за краще сховатися і замовкнути. Роздираючись почуттям провини і дедалі гучнішими думками про те, що я зробила надто мало, я хотіла б нарешті віддатися відчаю, другові бідних, як влучно висловився Теодор Крамер у своєму вірші «Похвала відчаю», «найостаннішому, що лишається у людини й веде крізь і в ніщо». Чи, можливо, у моєму випадку опір означає опір саме цьому відчаю, його подолання, і лише це?
Сьогодні мене відзначили за письмо опору. Я хочу висловити щиру подяку не тому, що вважаю, що заслуговую на цю нагороду, а тому, що вона вшановує всіх моїх вчителів та вчительок опору, українських авторів та авторок. Артем Чапей, Артем Чех, Михайло Бриних, Іларіон Павлюк, Тарас Антипович, Дмитро Лазуткін, Максим Кривцов, Артем Полежака, Артур Дронь, Владислав Івченко, Ярина Чорногуз — це імена письменників із мого особистого кола знайомих, які сьогодні воюють в українській армії, і це ще не всі. Інші постачають фронт, купують безпілотники і переганяють машини, документують злочини, їздять Україною і розмовляють із постраждалими, не здаються, усміхаються, коли приїжджаєш до них у Київ і просиш дозволу обійнятися.
Це питання: «Можна тебе обійняти?» — я чула найчастіше в Україні, звідки оце щойно повернулася. Мене обіймали десятки разів, з дозволу і без, і ці обійми, а також українська протиповітряна оборона, приносили мені відчуття найбільшої захищеності. Під час повітряного нальоту в київському метро мені дали безкоштовний розкладний стілець, і я зручно вмостилася на ньому на 40 хвилин. Також я бачила нескінченні кладовища, де на свіжих могилах замість дерев і квітів майоріли національні прапори. Прапори тріпотіли на вітрі, сонце світило дуже яскраво, а перед однією з могил плакала молода жінка. Мені було соромно дивитися на неї, та врешті вона перестала.
Я б хотіла, сказала відома київська журналістка, яка не виїжджала зі столиці, відколи почався повномасштабний напад, щоб Захід побував у Києві хоча б для того, щоб почути свист наближення ракети. Цей досвід, на її думку, міг би багато чого змінити у західному сприйнятті.
Інша знайома авторка сказала, що ввечері не варто зловживати алкоголем. Адже, якщо її вб’є ракета, соромно буде постати перед Богом п’яною як хлющ.
Вони жартують, вони залишаються, вони живуть, вони чинять опір.
ВОНИ — справжні переможці цього вечора, і я знайду спосіб сказати їм про це.
А сьогоднішній аудиторії дякую за можливість виступити, дякую за те, що слухали, за підтримку і солідарність, дякую за опір насильству всіх видів і, перш за все, дякую за те, що зберігаєте пам’ять про Теодора Крамера і його історію живою. Як застереження, як вираз справедливості, як спадщину для майбутнього і як витвір мистецтва. На завершення я зачитаю свій переклад одного з його найважливіших і найстрашніших віршів, який багато хто з присутніх, напевно, знає напам’ять. Він уперше прозвучить українською:
Хто дзвонить у двері?
Хто дзвонить у двері ще до світанку?
Кохана, я гляну. Хлопчина заніс молока нам у дзбанку.
Хто дзвонить у двері? Сину, ти спи.
Якийсь чоловік у сусідів питав, звідки і хто ми.
Хто дзвонить у двері? Набирай у ванну води
і купайся спокійно. Нам знову нічого — поштар заходив.
Хто дзвонить у двері? Провітрюй постелі.
Консьєрж повідомив, що першого маєм звільнити оселю.
Хто дзвонить у двері?
Люба, збери мені речі й не мийся сльозами,
Так гарно цвітуть мушкательки… Це вже за нами.
Übersetzung von Ganna Gnedkova der auf Deutsch vorgetragenen Rede von Tanja Maljartschuk anläßlich der Verleihung des Theodor Kramer Preises für Schreiben im Widerstand und im Exil am 1. September 2023 in Niederhollabrunn.